Gregory Heisler — Майстер портретів

Рудольф Джуліані: наратив трагедії та хроматична атмосфера

Портрет Рудольфа Джуліані, зроблений Грегорі Хейслером для обкладинки журналу TIME наприкінці 2001 року, є одним із найпотужніших і емоційно напружених кадрів у сучасній фотожурналістиці, що зафіксували наслідки терористичних атак 11 вересня. Цей знімок, обраний для серії «Людина/Персона Року», демонструє, як Хейслер використовує свій технічний арсенал (розум науковця) не заради естетичної краси, а для передачі тривожного, «задушливого» психологічного стану міста.

Контекст: візуальний літопис катастрофи

Зйомка проходила в атмосфері неймовірної кризи. Хейслер, чия студія була приблизно за милю на північ від Ґраунд-Зіро, особисто бачив падіння веж Всесвітнього торгового центру. Він зазначав, що Нижній Мангеттен протягом багатьох тижнів був просякнутий запахом і відчуттям скорботи.

Редакційне завдання. Перед Хейслером стояло завдання створити «щось» із мером Джуліані, що одночасно розповідало б і про нього, і про кризовий контекст 9/11. Портрет мав стати візуальною опорою для історичного моменту.

Основною задачею, названою «головний героїчний кадр», було зобразити мера, який стоїть «над Нью-Йорком на тлі руїн Всесвітнього торгового центру».

Концептуальний виклик. Джуліані був «білим чоловіком у костюмі», тому, на думку Хейслера, ключовим елементом мала стати «атмосфера і загальний контекст».

Вибір місця був критично важливим, оскільки він мав відповідати журналістській етиці та уникати експлуатаційного пафосу.

Пошук ідеальної локації був ретельним і включав огляд десятків дахів по всьому Мангеттену.

Початкова ідея провести зйомку на Ґраунд-Зіро була відхилена офісом мера. Джуліані вважав це місце «священною землею» і вважав, що така зйомка була б «занадто самозвеличувальною».

У підсумку було вибрано вершину Рокфеллер-центру (Top of the Rock, оглядовий майданчик будівлі GE), приблизно 70-й поверх. Ця точка дозволяла сфокусувати увагу на мерові, водночас зберігаючи чисту лінію огляду на руїни ВТЦ у далині та включаючи впізнавані орієнтири на кшталт Емпайр-стейт-білдінг. На момент зйомки майданчик офіційно був закритий на ремонт із 1986 року та не мав належних заходів безпеки.

Хейслер, як майстер контролю, вибрав обладнання, яке давало максимальні можливості керувати глибиною різкості та композицією.

Він вирішив знімати всю сесію на великоформатну плівкову 8×10-камеру. Основною причиною такого вибору було прагнення максимізувати роздільну здатність і отримати необхідний контроль над фокусуванням. При погляді через велике матове скло зображення виглядало «абсолютно тривимірним». Робота з аналоговою плівкою 8×10, обмежена всього кількома кадрами (приблизно чотирма) через погоду та брак часу, вимагала бездоганного технічного розрахунку без можливості негайної цифрової перевірки.

Щоб захопити панорамний вид міста за спиною Джуліані, Хейслер мав використовувати ширококутний об’єктив (еквівалент 20–24 мм на 35-мм камері). Для того щоб одночасно досягти різкості суб’єкта (Джуліані) і далекого горизонту (місце розташування ВТЦ / Емпайр-стейт-білдінгу), Хейслер застосував принцип Шаймпфлюґа

Використовуючи мехову конструкцію великоформатної камери (подібно до екстремального tilt-shift), він нахилив площину фокусування так, щоб вона проходила паралельно сцені — від мера до далеких об’єктів. Це високотехнічне рішення дозволило зробити різкими і Джуліані, і порожнечу на місці веж ВТЦ.

Освітлення

Філософія Хейслера полягає в тому, що «довкілля диктує освітлення». На даху 70-поверхової будівлі в сутінках усе природне світло, яке справді існує, — від вуличних та офісних вогнів — логічно йде знизу.

Тому Хейслер навмисне розмістив основні джерела світла низько та спрямованими вгору, імітуючи міське освітлення. Для цього він використовував вузьконаправлені рефлектори Profoto Narrow Beam Reflectors і стриплайти, розміщені під ногами Джуліані, які виконували роль основного світла. Частину джерел було розташовано на терасах двома–трьома поверхами нижче й спрямовано вгору, щоб створити ілюзію того, що мера освітлює саме місто.

На всі ключові джерела світла, що освітлювали Джуліані, Хейслер наклав зелені гелеві фільтри. Цей зелений відтінок був обраний для гармонізації з холодним, злегка зеленуватим світлом флуоресцентних вогнів міста.

Збереження цього «отруйного» зеленого відтінку було наративним рішенням, що відповідало тривожному й похмурому настрою після 9/11, використовуючи хроматичний зсув як «виразний, психологічний інструмент».

Як контрапункт він додав м’яке заповнююче світло з теплим, оранжевим гелем (warming gel), розташоване вище. Цей теплий відтінок мав надати деталізацію тіням і внести натяк на людську теплоту або стійкість на тлі холодної міської атмосфери.

Працюючи з важливою особою в емоційно складному контексті, Хейслер мав забезпечити її комфорт, особливо на висоті, яку він сам «не любить».

Через небезпеку та сильний вітер на 70-му поверсі, а також із міркувань безпеки, команда Хейслера створила спеціальний «фальш-парапет». Вони збудували велику, міцну дерев’яну платформу (12×12 футів). Платформа була лише на фут (≈30 см) нижче від того місця, де мав стояти Джуліані, що створювало у нього відчуття захищеності й дозволяло розслабитися.

Попри побоювання команди та охорони, мер Джуліані «без жодних вагань» виліз на парапет, сказавши: «О, виглядає чудово», чим здивував свою охорону.

Через наближення штормового фронту, вітер та дощ (зрештою пішов дощ), Хейслер також підготував точну дублюючу студію у порожньому приміщенні нижче (The Weather Room) на випадок негоди.

Портрет був опублікований на обкладинці Time Magazine 31 грудня 2001 року.

Хейслер і його колеги свідомо обрали для обкладинки темний, задумливий кадр, знятий у сутінках. Це було незвичним рішенням, оскільки обкладинки журналів зазвичай повинні бути світлими й контрастними для максимальної видимості. Результатом стало зображення, яке, хоч і технічно складне, виглядало «театральним» і «дивно піднесеним», представляючи Джуліані як Бетмена на вершині Готема.