Ярмарок марнославства проти політичного цирку

Ярмарок марнославства в інтернеті

Мене звати Андрій Желудков, я професійний фотограф, засновник і редактор проєкту Photo.travel.

Журнал Vanity Fair опублікував серію портретів ключових фігур адміністрації Дональда Трампа — і буквально за лічені години вони розійшлися соцмережами не як приклад глянцевої стилістики, а як джерело тривоги, шоку й сарказму. Користувачі називали знімки «jumpscare», обговорювали відсутність «тригер-попереджень» і змагалися в оцінках, наскільки «диявольськими» виглядають крупні плани.

Протягом кількох днів сотні сайтів написали на цю тему приблизно в тому ж тоні — як узагалі дозволили такі знімки, як VF наважився це публікувати, наскільки сміливий і новаторський підхід автора у зображенні політиків.

Автором цієї бурі у склянці став Крістофер Андерсон — фотограф з потужною репутацією, чиї роботи друкували The New York Times, Esquire і The Wall Street Journal.

Власне, саме шалена кількість обговорень цих фото у x.com, FB, IG і Threads і підштовхнула мене написати цю статтю. На жаль, відкритий запуск Photo.travel відбудеться лише через три місяці, але, на мою думку, ця тема не втратить актуальності, навіть коли перестане бути гарячою.

Річ у тім, що абсолютно все, що я прочитав у статтях і соцмережах, — маячня.

По-перше — «А як він туди взагалі потрапив?»

Переважно це питання в соцмережах ставлять фотографи, які ніколи не знімали нічого подібного. Вони на 200 відсотків переконані: опинись вони на місці Андерсона — зняли б краще. Але краще — не треба.

Слід розуміти, що Vanity Fair як видання — фігура значно масштабніша, ніж нинішня чи будь-яка Адміністрація Президента. Вони писали про всі попередні адміністрації й усіх попередніх президентів — і залишаться після виборів 2028 року.

Так само і Крістофер Андерсон — самодостатня фігура, не прив’язана до жодної команди при владі. Він знімав війни, біженців, політичні кампанії, лідерів різних епох і країн. Його робота переживає зміну кабінетів, тому що йдеться не про підтримку чи напад, а про уважний погляд на людей, на владу, на страх і відвагу. Такий досвід дає йому можливість говорити з будь-якою адміністрацією на рівних — камерою, без реверансів.

По-друге — вихід такого матеріалу це не лише робота фотографа. Це спільна редакційна політика і стратегія. Це робота редакторів і бiльд-редакторів. Зробити зі знятого матеріалу «традиційні портрети» — не складно, вправний ретушер впорається за годину.

А «невдалі» крупнолицьові портрети — можна просто не публікувати, правда?

І ось тут моє По-третє.

Андерсон використав свою фірмову манеру екстремального крупного плану: глядач бачить кожну веснянку, кожну лінію шкіри, кожну нерівність гриму. Це не щось нове. Це не новина у світі фотографії, у світі політичного портрета й навіть не новина у творчості самого Андерсона.

І справа не в тому, що він знімав «людей Трампа».

Відкрийте його інші знімки, наприклад, з книги Stamp. Ви побачите те саме. Точно такі ж портрети демократів, республіканців, їхніх дружин і дітей.

Андерсон постійно знімає на 300–500 міліметрів, постійно робить надконтрастні, неретушовані крупно-лицеві портрети.

Я можу зрозуміти думку тисяч пересічних користувачів соцмереж — неспеціалістів. Вони справді вперше побачили такі інституційні портрети та гаряче кинулися обговорювати їх на хвилі популярної хайпової теми.

І це чудово. Коли ще з’явиться нагода так широко, хай і з перекосами, обговорити те, що відбувається у світі професійної фотографії, коли ще звичайні люди зможуть поглянути під іншим кутом, спробувати зрозуміти мотивацію фотографа та видання.

Але великі мережеві медіа, які, женучись за переглядами, просто потопталися по темі без глибокого аналізу? Саме ваша задача — писати для людей поза фотографічним середовищем, допомагаючи їм зрозуміти, що зробили VF та Андерсон. Це привід замислитися як і чому створюються такі знімки, які ярлики ми вішаємо на автора і чому фотографія досі має величезне значення.

У наш час мільярдів щоденних знімків — про хорошу фотографію треба говорити. Говорити з прикладами, авторитетно.

І що — ніхто й ніколи цього не робив? Ніколи нікого не позбавляли акредитації? А вже через кілька років Хейслер знімав у тому ж Білому домі Буша-молодшого.

Тут, на Photo.travel, ми хочемо говорити про фотографію. Не про хайп.

А тепер поговорімо про автора резонансної зйомки. Постать настільки багатогранна й цікава, що заслуговує на окрему статтю.