Роберт Франк та його «Американці»

Роберт Франк, Сара Гріноу, Ед Руше та Джоел Мейеровіц про «Американців» (Інтерв’ю 2009 року)

Близько півстоліття тому один фотограф вирушив у подорож, відвідуючи бари, фабрики, кладовища, документуючи країну під час її перехідного періоду. Пізніше його книга отримала назву «Американці», а ім’я цього фотографа — Роберт Франк. Національна галерея мистецтв у Вашингтоні присвятила книзі окрему секцію, і, як стверджує Том Коул, ці 83 фотографії змінили те, як фотографи дивляться на світ через видошукач, і те, як самі американці бачать себе збоку.

(Транскрипція від Тома Коула / NPR, 2009 рік)

Коул: Як стверджує кураторка виставки в Національній галереї Сара Гріноу, після першої публікації книга «Американці» зазнала гострої критики.

Гріноу: Журнал Popular Photography запросив кількох критиків написати рецензію на книгу, і майже всі відгуки були негативними. Її назвали «сумною поемою, написаною дуже хворою людиною».

Коул: Це видання запропонувало абсолютно інший погляд на американську дійсність, ніж той, що до того демонстрували некритичні фотоесе, опубліковані в таких журналах, як Popular Photography та Life. Роберт Франк зафіксував образи, які не були частиною американської мрії 50-х років: робітники у Детройті, трансвестити у Нью-Йорку, темношкірі пасажири в розділеному законами сегрегації трамваї в Новому Орлеані. Навіть у світі мистецтва він не отримав жодної підтримки. Як він сам згадував у 1994 році, під час останньої виставки в Національній галереї:

Роберт Франк: Ви знаєте, Музей сучасного мистецтва навіть не хотів продавати цю книгу. Я думаю, що деякі речі не так легко забути. Але молодь — ось хто дійсно розуміє.

Джоел Мейеровіц: Те бачення, що випромінювала ця книга, вказало шлях до божевільно величного американського ландшафту — не лише мені, а й усьому моєму поколінню фотографів.

Коул: Джоел Мейеровіц був одним із тих молодих фотографів, яких надихнула книга «Американці», як і Гаррі Віногранд, Лі Фрідлендер та Ед Руше.

Ед Руше: Роберт Франк приїхав сюди й показав, що можна побачити нашу країну так, що це може викликати гнів.

Коул: Роберт Франк приїхав до Нью-Йорка в 1947 році. Він народився в Базелі, Швейцарія, навчався фотографії та дуже хотів утекти від тиску батька, який змушував його приєднатися до сімейного бізнесу з імпорту радіоприймачів. Тепер, сидячи у своїй квартирі в Гринвіч-Віллидж, слухаючи потріскування дров у маленькому каміні, він усе ще чітко пам’ятає свій перший день у Нью-Йорку. Його спонсор запросив його разом пообідати.

Франк: Він запросив мене до ресторану, ми сіли за стіл, накритий для двох — келихи, свічки — і тут підійшов офіціант і просто кинув ножі й виделки на стіл. Це мене дуже вразило. Я сказав: друже, оце так щось!

Коул: Він не просто знайомився з мешканцями Нью-Йорка, а й удосконалював навички, працюючи комерційним фотографом. Це йому ніколи не подобалося, але було способом заробити на життя. Джоел Мейеровіц зустрів його, коли займався схожою роботою. Тоді Мейеровіц був артдиректором маленького рекламного агентства. У нього навіть не було власної камери. Його шеф відправив його спостерігати, як Франк знімає для буклета, дизайн якого він мав розробити.

Джоел Мейеровіц: Це було просто заворожуюче — дивитися, як під час зйомки він вигинається, ухиляється, розгойдується й присідає. І щоразу, коли я чув, як клацає затвор його Leica, я бачив, як мить завмирає перед Робертом. Це було таким неймовірним і сильним враженням, що, коли я повернувся до офісу, я зайшов до боса й сказав: «Я звільняюсь». А він у відповідь: «Що це ще означає?» І я відповів: «Я побачив, як знімає цей хлопець. Я хочу бути фотографом. Я хочу вийти на вулицю й фотографувати життя».

Коул: Джоел Мейеровіц став піонером кольорової фотографії. У 1994 році Франк згадував, як проводив час, вільний від комерційних зйомок, на вулиці, фотографуючи життя.

Роберт Франк: Як боксер готується до поєдинку, так і фотограф ходить вулицями, вдивляється й фотографує, приходить додому, а наступного дня те саме — він знову продовжує знімати. І неважливо, скільки він фотографує, і фотографує він взагалі чи ні — це підготовка до розуміння того, що ти повинен зафіксувати, що потрібно зробити і коли.

Коул: Некомерційні роботи Роберта Франка почали помічати. У 1954 році він подав заявку на грант у фонд Гугенхайма зі словами: «Здійснити дослідження й задокументувати те, з чим емігрант може зіткнутися в Сполучених Штатах». Уокер Еванс і Едвард Стайхен, на той момент уже відомі фотографи, написали рекомендації. Франк отримав грант. Частину грошей він витратив на купівлю вживаного «Форда» й вирушив у подорож.

Роберт Франк: Я міг повернути праворуч або ліворуч, не знаючи, що мене чекає попереду.

Коул: У червні 1955 року він зробив першу зупинку в Пенсильванії, потім у Мічигані, де йому дозволили знімати всередині заводу Ford River Rouge у Дірборні.

Роберт Франк: Там було так спекотно й шумно, і всі ці верстати. А потім робітники побачили мене й чомусь почали реготати. Я думаю, що це була просто розрядка.

Коул: Та фотографія — це розмите зернисте пляма: два ряди людей за роботою, чорні та білі, поруч один з одним, дивляться один на одного через складальну лінію, яка розділяє знімок. Незабаром після того, як він його зробив, його затримала поліція, обшукала багажник і знайшла другий комплект номерних знаків для машини. Його відправили до в’язниці. Це було перше з двох зіткнень із законом. Кураторка Сара Грінов розповідає, як Франка затримали в листопаді 1955 року в Арканзасі.

Сара Грінов: Лише тому, що він виглядав як іноземець і був за кермом старої машини. І коли поліцейські його зупинили, ви знаєте, він не говорив з хорошим південним акцентом, і його просто затримали на кілька годин. Пізніше він згадував про це як про одну з найстрашніших подій цієї подорожі.

Коул: Іноземець з купою камер у розпал Холодної війни — поліція подумала, що він шпигун. А може, в певному сенсі він і був шпигуном. Зрештою, Роберт Франк відзняв 767 рулонів плівки, отримавши близько 27 000 знімків. Він зробив приблизно 1 000 відбитків. Він розклав їх на підлозі своєї студії та розвішав на стінах, щоб зрозуміти, що повинно залишитися і в якому порядку слідувати. Увесь півторарічний досвід він скоротив до 83 знімків.

Франк не любив повертатися до своїх фотографій і аналізувати їх, але він розповідав про свій улюблений знімок — момент усамітнення, захоплений на пагорбі десь у Сан-Франциско. У самому верхньому куті кадру — широке сіре небо, нижче — міські пагорби та осліпливо білі будинки. На передньому плані сидить темношкіра пара, що височіє над міським пейзажем. Чоловік повернувся з незадоволеним, сердитим поглядом, який і зафіксував невидимий фотограф.

Роберт Франк: Все, що мені залишалося робити, — це стояти там з моєю камерою і продовжувати фотографувати, спрямовуючи камеру трохи вбік, так, щоб він подумав, що я знімаю панораму міста. Це один із тих складних моментів, які доводиться переживати кожному фотографу, з якими потрібно справлятися і не дозволяти їм збити себе з пантелику, особливо якщо ви чутливі. Тому, звісно, можливо, краще просто не бути надто щепетильним, коли ви фотографуєте, і просто продовжувати. У багатьох фотографів сьогодні це виходить, але у мене — ніколи. Я вважаю, що бути щепетильним фотографом добре, хоча це, можливо, і складніше.

Коул: Незважаючи на свою чутливість, Роберт Франк рідко спілкувався з тими, кого знімав. Він волів підняти камеру, зробити знімок і піти далі. Проте він торкнувся саме тих почуттів, які намагався висловити у своїх фотографіях. На зламі десятиліть 50–60-х років книга The Americans стала відомою не лише серед фотографів, а й серед простих американців. Ті проблеми, які були порушені в його роботах, виявилися не просто значущими, а пророчими. Але Роберт Франк пішов далі. У рік публікації книги він залишив фотографію і зняв свій перший фільм.